Права пацієнта в Україні

Б.В. Фущич, м. Київ

Жіночий лікар №3 2006, стр.36

Відсутність знань Закону і Права не звільняє від відповідальності
 
Кримінальний і Цивільний кодекси України, ряд законів в сфері охорони здоров'я, «посилені» діяльністю засобів масової інформації, суспільних організацій, страхових компаній, призвели до зростання правової інформованості населення. Кількість позовів по так званим «лікарським справам» постійно зростає. Одне з перших місць посідають позови по акушерству та гінекології. Пояснюється це стрімким упровадженням у світову медичну практику сучасних технологій лікування та діагностики, з одного боку, і значним відставанням технічного оснащення українських лікувальних закладів, недостатньою підготовкою спеціалістів, з іншого. Іншими словами - конфліктом між вимогами часу і реальними можливостями вітчизняної медицини в сфері акушерства та гінекології

На жаль, на сьогоднішній день, лікарі не можуть похвалитися обізнаністю в питаннях права. Тому метою пропонованої статті є висвітлення деяких питань міжнародних та українських правових актів щодо прав пацієнтів. На нашу думку, обізнаність практикуючих лікарів в питаннях прав пацієнтів, дозволить уникнути непорозумінь та конфліктів, які можуть виникати в процесі роботи з пацієнтами.

До міжнародних організацій, які безпосередньо покликані розробляти стандарти у сфері охорони здоров'я, в першу чергу відноситься Всесвітня організація охорони здоров'я, яка створена у 1946 році при ООН і займається заходами, що спрямовані на досягнення якнайвищого рівня здоров'я у глобальному масштабі. Серед документів ВООЗ важливо звернути увагу на Декларацію про розвиток прав пацієнтів у Європі 1994 р. У цьому акті закріплені права людини і людські цінності в охороні здоров'я, наприклад, право кожної людини на повагу до своєї особи, на самовизначення, на збереження своїх таємниць, на захист власного здоров'я тією мірою, у якій це дають можливість існуючі заходи профілактики і лікування хвороб. Також у декларації визначено вимоги, до інформації, яка надається пацієнту; зазначаються умови надання згоди на медичне втручання та умови збереження відомостей про стан здоров'я і будь-яких інших відомостей особистого характеру про пацієнта. Реалізація прав пацієнта закріплена у шостому розділі міжнародного акту.

У 1947 році створено Всесвітню медичну асоціацію (ВМА), що сформувалася з громадських організацій лікарів 64 країн світу. Ця організація прийняла численні документи зокрема міжнародний кодекс медичної етики (1983), Декларація з прав людини і особистої свободи медичних працівників (1985), Декларація стосовно незалежності і професійної свободи лікаря (1986), Хельсинська декларація та ін. Привертають увагу документи, які визначають етичні норми і правила поведінки лікаря: Заява про свободу контактів між лікарями (1984), Декларація про незалежність і професійну роботу лікаря (1986), Заява про підготовку медичних кадрів (1986), Заява про недбале ставлення лікарів до своїх обов'язків (1992), Заява з питань медичної етики в період катастроф (1994), Мадридська декларація про професійну автономію і самоуправління лікарів (1987), Заява про професійну відповідальність за якість медичного обслуговування (1996), Міжнародна клятва лікарів (Женевська декларація) (1948) та інші. Важливими документами ВМА є Лісабонська декларація про права пацієнта, що прийнята у вересні - жовтні 1981 року.

У 1967 році була створена Всесвітня асоціація медичного права (ВАМП), яка об'єднала медиків, юристів, організаторів охорони здоров'я, спеціалістів з білетики та інших зацікавлених осіб майже з усіх країн світу, крім СРСР. ВАМП займається розвитком права у сфері охорони здоров'я. Норми права останніми роками інтенсивно проникають в охорону здоров'я і медицину, розширюючи свої позиції у всіх її сферах.

Аналіз вітчизняного законодавства дає підстави говорити, що в Україні пацієнт, згідно зі статтями 284 - 287  Цивільного кодексу та статтями 6, 38 - 40, 43, 44, 48 - 51 Основ законодавства України про охорону здоров'я, має чимало прав. Наведемо повний виклад перерахованих статей.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-ІV

Стаття 284. Право на медичну допомогу
1. Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги.
2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.
3. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.
4. Повноліття дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
5. У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника.
6. Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.

Стаття 285. Право на інформацію про стан свого здоров'я
1. Повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я.
2. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного.
3. Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.
4. У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.

Стаття 286. Право на таємницю про стан здоров'я
1.Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.
2.  Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.
3. Фізична особа зобов'язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел.
4. Фізична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством.

Стаття 287. Права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікування у закладі охорони здоров'я
1. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікування у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката.
2. Фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікування у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду.

Основи законодавства України про охорону здоров'я

Закон України Від 19 листопада 1992 р. № 2801-ХІІ

Стаття 6. Право на охорону здоров'я
Кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і     забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;
б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;
в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;
г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;
д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони     здоров'я;
е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;
є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров'я;
ж) участь  в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;
з) можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;
и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;
і) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;
ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я;
й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров'я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина.

Законодавством України може бути визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров'я.

Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров'я у формах і обсязі, передбачених міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Стаття 38. Вибір лікаря і лікувального закладу
Кожний пацієнт має право вільного вибору лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги.

Кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим в будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування.

Стаття 39. Обов'язок надання медичної інформації
Лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я.

Пацієнт має право знайомитися з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування.

В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному стані.

Стаття 40. Лікарська таємниця
Медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Стаття 43. Згода на медичне втручання
Згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Щодо пацієнта, який не досяг віку 15 років, а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників.

У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна.

Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона маже мати для пацієнта важкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування.

Стаття 44. Застосування методів профілактики, діагностики, лікування і лікарських засобів
В медичні практиці лікарі зобов'язані застосовувати методи профілактики, діагностики і лікування та лікарські засоби, дозволені Міністерством охорони здоров'я України.

В інтересах вилікування хворого та за його згодою, а щодо неповнолітніх та осіб, яких було визнано судом недієздатними, - за згодою їх батьків, опікунів або піклувальників лікар може застосовувати нові, науково обґрунтовані, але ще не допущені до загального застосування методи діагностики, профілактики, лікування та лікарські засоби. Щодо осіб віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаних судом обмежено дієздатними застосування таких методів та засобів проводиться за їх згодою та згодою їх батьків або інших законних представників.

Порядок застосування зазначених методів діагностики, профілактики, лікування і лікарських засобів встановлює Міністерство охорони здоров'я України.

Стаття 48. Штучне запліднення та імплантація ембріона
Застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими Міністерством охорони здоров'я України, на прохання дієздатної жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці.

Розкриття анонімності донора може бути здійснено в порядку, передбаченому законодавством.

Стаття 49. Застосування методів стерилізації
Застосування методів стерилізації може здійснюватися за власним бажанням або добровільною згодою пацієнта в акредитованих закладах охорони здоров'я за медичними показаннями, що встановлюються Міністерством охорони здоров'я України.

Стаття 50. Добровільне штучне переривання вагітності
Операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки у акредитованих закладах охорони здоров'я при вагітності строком не більше 12 тижнів.

Аборт при вагітності від 12 до 28 тижнів за соціальними і медичними показаннями може бути зроблено в окремих випадках і в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 51. Зміна (корекція) статевої належності
На прохання пацієнта відповідно до медико-біологічних і соціально-психологічних показань, які встановлюються Міністерством охорони здоров'я України, йому може бути проведено шляхом медичного втручання в акредитованих закладах охорони здоров'я зміну (корекцію) його статевої належності.

Особі, якій було здійснено зміну статевої належності, видається медичне свідоцтво, на підставі якого надалі вирішується питання про відповідні зміни в її правовому статусі.

Аналіз національного законодавства та наукових досліджень у сфері нормативно-правового регулювання права людини (фізичної особи) на інформацію про стан здоров'я дозволяє стверджувати, що поза увагою дослідників залишається декілька проблемних питань. По-перше, сьогодні відсутнє чітке визначення поняття «медична інформація» і чітко не окреслено коло осіб, які, у тому чи іншому випадку, мають право на її отримання. По-друге, досі невизначеними залишаються вимоги щодо повноти, достовірності, доступності та своєчасності отримання медичної інформації. По-третє, чітко не врегульовано процедуру отримання медичної інформації.

На думку В.В. Рєзнікової [2] слід розрізняти медичну інформацію у вузькому та широкому розумінні.

У вузькому розумінні, під медичною інформацією, слід розуміти інформацію про стан здоров'я людини (фізичної особи), а також відомості про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів; прогноз можливого розвитку захворювання в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я; інформацію, що міститься в історії хвороби та інших відповідних медичних документах, що стосуються стану здоров'я та можуть слугувати для подальшого її лікування.

Під медичною інформацією у вузькому розумінні слід також розуміти інформацію про причини смерті людини (фізичної особи) та інформацію, що міститься у відповідних документах, які мають відношення до процесу встановлення причини смерті.

На медичну інформацію у вузькому розумінні поширюється вимога щодо її конфіденційності. Така інформація становить зміст лікарської таємниці.

У широкому розумінні під медичною інформацією слід розуміти ще й інформацію про стан здоров'я населення ( в тому числі його окремих груп), включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь; інформацію про лікарські препарати та інші вироби, що застосовуються у медичній практиці; інформацію про стан навколишнього природного середовища у певних місцях, несприятливі виробничі чи екологічні умови, що можуть загрожувати здоров'ю людини (фізичної особи); інформацію про наявні у сучасній медицині засоби лікування, методи діагностики, лікування, профілактики захворювання.

Таким чином, медична інформація у широкому розумінні не є конфіденційною і не може бути обмежена у доступі, така інформація може підлягати широкому розголосу, набувати свого висвітлення у засобах масової інформації і т. ін.).

Медична інформація повинна відповідати чотирьом наступним вимогам: 1) доступності, 2) своєчасності, 3) достовірності, 4) повноті.

Під доступною медичною інформацією автор [2] розуміє інформацію, яка надана у формі та у вигляді доступному для розумового сприйняття конкретною особою (з урахуванням особливостей її віку, отриманої освіти, фаху, стану здоров'я, наявних фізичних вад (глухоти, сліпоти, німоти).

Під своєчасною медичною інформацією, розуміють інформацію, яка надана пацієнтові у терміни та строки, що забезпечують йому можливість її оцінки та формування на її основі тієї чи іншої поведінки (прийняття за певних умов конкретних рішень). Наприклад, надання згоди на медичне втручання, відмови від лікування.

Під достовірною медичною інформацією, автор розуміє інформацію, що об'єктивно відображає стан здоров'я пацієнта, характер медичної діяльності (спрямованої на діагностику, лікування або профілактику захворювання, інформацію про фармакологічні властивості лікарських препаратів).

Під повною медичною інформацією автор пропонує розуміти інформацію, що створює рівень поінформованості особи, який забезпечує реальну можливість їй особисто, або за допомогою інших, оцінити стан власного здоров'я, характер медичної діяльності.     

Отже, з метою реального здійснення прав людини, у тому числі і права на охорону здоров'я, потрібно на національному рівні створити відповідну законодавчу базу, хоча прийняття одних лише законів не можна розцінювати як достатній захід. Для того, щоб гарантувати в Україні право на охорону здоров'я, кожній людині і громадянину треба, поряд із створенням належної нормативно-правової бази у сфері охорони здоров'я, вжити заходів в адміністративній, судовій, політичній, економічній, соціальній, освітній та інших сферах державного та суспільного життя. Адже, як зазначає Н. Болотіна [1, с.118], в Україні стару систему охорони здоров'я майже зруйновано, а для нової не створено ні законодавчої, ні фінансової бази.    

Література
1. Болотіна Н. Медичне право у системі права в Україні // Право України. - 1999. - № 7.
2. Рєзнікова  В.В. Право людини на інформацію про стан здоров'я // Право України. - 2004. - № 9. - С. 36-39.